Історія

ІСТОРІЯ НОВОДАЧИНСЬКОЇ ШКОЛИ

   На початку 20-х років ХХ століття, під час встановлення більшовицької влади на території України було здійснено вилучення церковних земель та передачу їх у державну власність. Саме в цей період землі, між селами Богданівка та Коховка, які раніше належали Павлоградській церковній єпархії, були вилучені та передані селянським сім'ям із села Богданівка та Тернівка.

  Таким чином на території Павлоградського повіту з'явилося нове село Нова Дача (бо ці землі раніше називали попівськими дачами).

На початку 20-х років більшовиками була зроблена нова спроба створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі початкові та середні державні, громадські та приватні школи були реорганізовані в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1 – 4 класи та 5 – 7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжити навчання у середніх професійно – технічних школах. Тому і в Новій Дачі в цей час було відкрито початкову школу, а в 5 – 7 клас ходили до сусіднього села Коховка, де працювала школа семирічка.

Не менш важливою справою радянська влада вважала боротьбу з неписьменністю дорослих, у зв'язку з цим було підписано декрет «Про ліквідацію неписьменності», в якому говорилося, що все безграмотне населення від 8 до 50 років обов'язково має вчитися.

   У 1925 році до села прислали двох учителів, які мали розпочати заняття вдень з дітьми, а ввечері з дорослими. Будинки школи на той період ще не було, заняття проводили в селянських хатах.

1927 року почали будувати будівлю школи. За старими традиціями школу вирішили збудувати поряд із церквою. Гроші та будівельний матеріал, який взяли зі старої розібраної комори, для будівництва школи було виділено товариством с. Ірпінь. Будували школу сільські майстри теслярі: Вишняков Михайло Іванович, Кірєєв Данило Петрович, Мартинов Терентій Лукіч, Селін Марк Іванович.

Силами сільських жителів школа була помазана і в 1930 році прийняла своїх перших учнів: Гончаров Пантелей Іванович, Зінов'єв Афанасій Костянтинович, Бабичева Тетяна Артеміївна, Ломова Олександра Олексіївна, Селіна Марфа Леонтьєвна, Андросов Іван Іванович, Андросов Савелій Федорій , Шелепов Єгор Іванович, Шаталов Михайло Якович.

У побудованій школі було лише два класи та вчительська. Працювала школа у дві зміни, бо продовжували роботу лікнепи. У школі працювали вже чотири вчителі. Топили та доглядали за школою працівники колгоспу, харчування дітей у школі було також за рахунок колгоспу. Авторитет вчителя у селі був дуже високим.

Працюючи в школі з ранку до вечора, вчителі не мали можливості займатися господарством і городом, та й не могли вони цього робити, тому що їх надсилали з міста і поселяли до когось на квартиру, тому і вчителі також стояли на забезпеченні колгоспу та селян.

  Згодом село зростало, зростало і кількість дітей.

До кінця 1939 року у селі налічувалося 130 дітей шкільного віку. Навчали дітей ті самі чотири вчителі: Стадник Антоніна Леонтьєвна, Мудракова Ксенія Тихоновна, Черкаська Людмила Михайлівна. Завідувачкою школи була Голік Клавдія Григорівна. Школа залишалася чотирирічкою. Ухвалена постанова про обов'язкове загальне навчання підвищувало освітній рівень народу, але й у цей період катастрофічно не вистачало вчителів. У містах відкривалися педучилища, де готувалися педагогічні кадри. Особливу увагу у підготовці вчителів приділялося політичній та ідеологічній підготовці, оскільки школа була найважливішою ідеологічною установою.

Такий вплив чинився і на школярів через роботу дитячих політичних організацій – піонерську та комсомольську. З 1935 року за кожної школи відкривалися піонерські організації. Вступали в піонери діти, що досягли 10-ти літнього віку, а до цього з 8-ми літнього віку вони перебували в дитячій організації – Жовтень. У 1936 році на ІХ з'їзді комсомолу було прийнято рішення про створення комсомольських організацій у кожній середній школі. Приймали до комсомолу з 14 років. Все життя у школі будувалося на роботі дитячих організацій.

У 1940 – 1941 роках. роботу в школі очолив Корнілов Пантелей Макарович, але влітку 1941 він разом з односельцями пішов на фронт. До осені цього року село було окуповане німецькими військами, а під час бомбардування будівля школи згоріла, і заняття у школі було припинено до 1944 року.

  Після закінчення війни школа продовжила свою роботу, але вчитися дітям доводилося додому.

Катастрофічно не вистачало навчального приладдя, писати доводилося на газетах олівцями чи вугіллям. Підручники також були рідкістю. У кожному класі на день було по два-три уроки, тому в одній хаті за день встигали повчитися діти кількох класів. Найбільше діти того періоду згадують хату Аксьонової Лукер'ї Іванівни по вулиці Пушкіна 9, де знаходилася тимчасова школа.

  У 1946 – 1947 навчальному році, будівлю згорілої школи силами села було відновлено. Заняття розпочали у відбудованій школі. Класи формувалися таким чином, щоб охопити і тих дітей, які не змогли під час війни ходити до школи. Тому в класах були діти різного віку.

Для матеріальної підтримки тих, кому батьки було неможливо забезпечити необхідного мінімуму на навчання, створювався фонд всеобуча. З цього фонду виділялися гроші на придбання одягу, взуття, харчування та інших потреб.

  У повоєнні роки значного поширення набули вечірня, а згодом і заочна форма навчання. У вечірніх школах здобували освіту представники селянської молоді, які не мали можливості вчитися, бо змушені були розпочати трудову діяльність. Знову розпочалася робота у дві зміни. Поповнилася кількість освітян.

З 1946 по 1951 рік директором школи став Шатохін Іван Іванович, який повернувся з фронту. На роботу до нашого села були направлені молоді вчителі: Теплушина (Аляб'єва) Тетяна Трохимівна, Попова Надія Федорівна, Булгакова Ганна Петрівна, після педінституту до рідного села приїхала Бабина (Шатохіна) Тетяна Іванівна, Мацейлик Георгій Олександрович. У школі поновили роботу дитячі організації.

Будівля відбудованої школи була тісною для такої кількості учнів. Школу треба було добудовувати. Шатохін Іван Іванович став клопотати перед районною владою про будівництво нової шкільної будівлі. У 1951 році розпочалося будівництво нової школи. Будувала школу громадськість села. З глини та соломи робили лімпіч, тому що після війни будматеріалів не вистачало. Місцеві теслярі зробили вікна та двері. Зовні та всередині школу мазали всім селом, так спільними зусиллями у 1953 році і закінчили будівництво нової школи. Тепер до неї вміщувалося близько 300 учнів. Цього ж року в Україні було запроваджено обов'язкову семирічну освіту, тож нова школа стала семирічної.

На початку 50-х років відбулося повне відновлення сільського господарства. Значно підвищився матеріальний та побутовий рівень сільського населення, що дозволяло виділити великі капіталовкладення в освіту з боку батьків. Навчальне приладдя, підручники купувалися за рахунок батьків. Шкільна форма також була обов'язковою та набувалася за рахунок батьків. Шкільний зошит на 12 аркушів тоді коштував 2 копійки, а найдорожчий підручник коштував близько 1 рубля 50 копійок. Шкільне обладнання у класах складалося з учительського столу, класної дошки та учнівських парт, які були влаштовані з урахуванням зростання учня, а становище учня за партою дозволяло зберігати поставу.

На парті було передбачено місце для ручки та чорнильниці. Писали на той час пір'яними ручками та чорнилом.

  До кінця 50-х років відбувся стрімкий розвиток науки і техніки, що викликало удосконалення системи освіти та запровадження нових програм та предметів. І в цій школі впровадити нові зміни було складно. Бракувало місця для кабінетів хімії, фізики, не було де розмістити майстерні, не було спортзалу для занять фізкультурою. Нема де було розмістити їдальню, щоб усі школярі, а не лише початкові класи могли б отримувати повноцінне харчування.

У цей період у країні проводиться низка реформ, у тому числі і реформа освіти, внаслідок якої система середньої освіти стає триступінчастою: І – початкова 1 – 3 кл., ІІ – неповна середня 4 – 8 кл., ІІІ – повна середня 9 – 10 кл. Тому школа у нашому селі, з огляду на можливості будівлі, стає неповною середньою. У 9 та 10 клас бажаючі ходили до Богданівки, бо обов'язковою була неповна середня освіта.

У 1964 році правління колгоспу прийняло рішення своїм коштом побудувати нову школу, щоб вона відповідала вимогам нового часу: зі їдальнею, спортзалом, кабінетами. Та й стара школа, незважаючи на старання технічок, занепадала, а населення села постійно збільшувалася, збільшувалася і кількість дітей.

  Директором школи в той період був Соколов Павло Григорович, він і очолив будівництво нової школи, докладаючи всіх зусиль, щоб нова школа стала носієм культури та краси.

Будівництво тривало 3 роки. За допомогою батьків, за активної участі вчителів та старшокласників у 1967 році нова школа прийняла учнів до своїх класів, де були величезні вікна, парове опалення, спортзал, їдальня, бібліотека. Стара школа залишилася як допоміжна будівля, в ній були розміщені кабінети початкових класів, майстерні, кабінет шкільної медсестри.

В 1968 Новодачинська школа стає повною середньою школою, і до кінця навчального року випускає перших випускників. У школі на той час працювало понад 20 членів педколективу. Майже щороку колектив поповнювався молодими фахівцями, одні з них відпрацювавши 2 обов’язкових роки, від'їжджали, інші, знайшовши тут свою долю, залишалися назавжди. У 50-х роках до нас приїхала сім'я Соколова Павла Григоровича, дружина Павла Григоровича – Наталія Іванівна-той же педагог, Аверіна Олександра Олексіївна, Покусай Марфа Іларіонівна, Краснікова Раїса Михайлівна, Рижова Лідія Пантеліївна, Бабичева Лідія  Олександрівна.

Трохи згодом, у 60-х роках, приїхали родина Панкових: Юрій Олександрович та Валентина Анатоліївна, Скачкова Антоніна Олексіївна, Попова Ельвіра Анатоліївна на початку 70-х Балаханова Галина Петрівна, Шатохіна Галина Вікторівна, Головінова Надія Спиридонівна. Усі вони віддали нашій школі все своє життя.

  Йшов час, мінялися у школі директори. У 1973 році після звільнення з посади директора Соколова Павла Григоровича, директором школи була Васильєва Лідія Трохимівна. У 1975 році її змінила Аверіна Олександра Олексіївна. У 1979 році на посаду директора був направлений Шимко Петро Григорович, який у 1986 році був призначений головою Новодачинської сільської ради, а його місце зайняла Шатохіна Галина Вікторівна, яка обіймала цю посаду 20 років. 2006 року Галина Вікторівна колективом школи була висунута на посаду голови сільської ради та перемогла на виборах. З 2006 року директором школи стала Вовчук Лариса Михайлівна.

У 80-х роках колектив школи омолодився майже на 50%. До школи приїхали молоді вчителі: Котова Валентина Панасівна, Малихіна Лариса Іллівна, Рижова Тетяна Іванівна, Матюхіна Олена Михайлівна, Аверіна Людмила Миколаївна, Скотаренко Тетяна Володимирівна, Вовчук Лариса Михайлівна, Пасічник Тетяна Петрівна, Костянтинова Олександра Андріївна. У 90-х роках колектив поповнювався переважно випускниками нашої школи. Лежнєва Надія Володимирівна, Стравоїд Ольга Олексіївна, Фарафонова Наталія Миколаївна. Гузь Олена Петрівна приїхала працювати у 1999 році, а Сусленко Віта Сергіївна приєдналася до нас уже на початку 2000-х.

За всю історію школи було випущено понад 1000 випускників, які поповнили лави інтелегенції, робітників, колгоспників, військовослужбовців. Багато з них за прикладом своїх вчителів стали теж вчителями, а деякі повернулися до стін рідної школи продовжувати справу своїх наставників. Шатохін Петро Іванович, Попова Тетяна Никифорівна, Головінов Володимир Петрович, Мальцев Дмитро Васильович, Котова Валентина Опанасівна, Пасічник Тетяна Петрівна, Скотаренко Тетяна Володимирівна, Константинова Олександра Андріївна, Лежнєва Надія Володимирівна, Стравоїд Ольга Алексіївна. Продовжують традиції вчительської сім'ї Шатохіни, Головінови, Рижови, Скачкови, Аверіни.

Найактивнішу участь бере школа, з дня її заснування і до сьогодні, у культурному та господарському житті села. Без її участі не проходить жодне свято, а до початку 2000-х років, ні посадка, ні збирання врожаю.

У 50-ті – 70-ті роки, коли техніки не вистачало, і вона була мало вдосконалена, колгосп не обходився без допомоги учнів. Прополка починалася на початку травня і, починаючи з 5 класу, всі учні після уроків, а іноді й замість уроків виходили на прополювання буряків, кукурудзи, соняшнику, конопель та інших культур. У червні, для учнів 9-го класу було організовано табір праці та відпочинку з цілодобовим перебуванням. Жили учні переважно у посадці, де їм влаштовувалося наметове містечко з кухнею і душем.

Під керівництвом вчителів учні зранку виходили працювати, а після обіду займалися культурною програмою. Харчування табору забезпечував колгосп. Годували 4 рази у день. Їжа була дуже смачною та різноманітною. Тривало перебування у таборі 3 тижні. Це були найкращі дні перебування у школі. (Зі спогадів випускників) Після табору праці та відпочинку, за рахунок колгоспу, дітей відправляли на екскурсію містами Радянського Союзу.

На літніх канікулах більшість старшокласників, під час жнив, працювала в колгоспі. Працювали вантажниками на машинах, помічниками комбайнерів, різноробочими на колгоспному току, у городній бригаді, на фермі.

   Осінь у школі також розпочиналася з роботи у колгоспі. Збирання картоплі, буряків, кабачків, кукурудзи та інших культур. Вересень і жовтень практично щодня старшокласники під керівництвом вчителів виходили на роботу в колгосп, вважаючи своїм обов'язком надати допомогу старшим у збиранні врожаю.

У 80-ті – на початку 90-х з учнів 9-х класів утворювали виробничі бригади, для роботи на фермі. Учням виділяли групу телят, яких вони мали доглядати. Встановлювався порядок   чергування і чергові замість уроків йшли на ферму, де під керівництвом дорослих доглядали телят. Зароблені гроші використали наприкінці року на свій розсуд, але в основному на екскурсію.

   У 90-х роках, після розпаду колгоспу, допомоги школи потребували все рідше. Допомога ця виражалася в основному в благоустрої території села, парку, побілку дерев.

У культурному житті села школа посідала чільне місце. Концерти до всіх свят, агітбригади завжди влаштовувалися за активної участі шкільної молоді, вчителів. При сільському будинку культури працювали гуртки: хоровий, драматичний, танцювальний, вокальний, музичний та інші, де вечорами готувалися святкові концерти.

Незважаючи на глибоку економічну та духовну кризу суспільства наприкінці 90-х – 2000-х роках, шкільна молодь залишалася активною у культурному житті села. Хоча помітно знизилася активність мешканців села.